Почесному громадянину Нетішина П.Кальніченку виповнилось 70

У 1980 році він був удвічі молодший і, як мінімум, удвічі завзятіший, ніж нині, адже 22 жовтня на життєвому календарі почесного громадянина Нетішина Петра Трохимовича Кальніченка закруглилась сімдесятирічна дата від дня народження. Міський краєзнавчий музей з цієї нагоди презентував брошуру із життєописом юві­ляра і численні гості прийшли у гостинну залу закладу, аби розділити урочистості у колі друзів та родини Кальніченка – на роковини приїхали доньки, зяті, онуки.

Його прізвище у 1980-1990 роках було серед найуживаніших у Нетішині з нотками суворості та керівного нашарування. «А як має бути, коли у тебе у підпорядкуванні майже п’ять  сотень працівників, велика кількість техніки, висока відповідальність за організацію праці, безпеку, побут?» – ніби перегукуючись з нашим висновком, зауважив під час презентації брошури Петро Трохимивич.

(21 жовтня у НМКМ, у рамках проекту «Почесні громадяни та відомі особистості міста», відбулася презентація біографічно-довідкового буклету, а також чергова і фактично родинна зустріч із легендарним нетішинцем, під керівництвом якого свого часу було побудовано 70% житла в нашому місті енергетиків.

З 1980 року будівничий мешкає у Нетішині. На його пам’яті зведення понад сімдесяти п’яти відсотків  житлового фонду міста, по-суті  усіх важливих для громади споруд. Ведуча зустрічі Оксана Кононюк намагалась якомога ширше охарак­- теризувати діяльність   ювіляра, який ніяковів від епітетів та порівнянь на свою адресу, бо ж у бесіду вклинювались розповіді людей, що знають його протягом тридцяти і більше років – Віктора Феофановича Клюса, Миколи Андрійовича Полі­щука, Івана Миколайовича Михасика, рідних та близьких.

Це за  участі П.Кальніченка виріс серед лісу скромний, як за нинішніми нормами будинок, який нині має

на фасаді непримітну, але красномовну табличку «Я  перший».

– До його спорудження приступили 22 квітня 1980 року, у день комуністичного суботника, – ділиться враженнями Петро Трохимович. – Фундаменти уже були готові. Ми мали досвід спорудження поді­бних будинків, адже ця серія вже «йшла» у Ладижині, Прип’яті. За нормального забезпечення матеріалами все зводиться досить швидко. У Кривині нам виділили майданчик під прийом залізобетонних конструкцій та інших вантажів.

Було завдання не наробити шкоди навколишньому оточенню, адже навкруги стояв ліс, який і нині милує око городян.

Огороджували комашники, обрали найраціональніший шлях для мостового крана. Відзначу, що ми спорудили п’ять будинків без розбирання крана, адже він діставався до чергового об’єкта власним ходом. Працювали в одну, потім – у дві зміни. А коли з’явився на будівництві знаний бригадир Анатолій Іванович Костюк, почали працювати цілодобово. Чотири ланки по п’ять чоловік. Вихідні – лише за графіком і у святкові дні.  В Бурштині, звідки надходили залізобетонні конструкції, тримали свого представника. Я вже за два-три дні до прибуття вантажів знав, які матеріали надійдуть на майданчик, і таким чином планував роботу, аби «з коліс» закривати об’єкт.

Відтак вже у жовтні   здали будинок. Зважте на радість і гордість, адже півроку тому, коли я приймав на роботу людей, вони ще всі були «безквартирні», а тут відразу п’ять чи сім сімей (відсоток, що отримували будівельники), заселилися у власні оселі. Ключі від квартир вручав заступник міністра електрифікації. Отримали житло майбутні експлуатаційники. Всі бачили перспективу і працювали на со­вість, з великим ентузіазмом.

Сьогоднішні цифри і факти не надто вразять молоду людину, адже з інтернету їй відомо, що китайці за місяць зводять коробку хмарочоса і за півроку містечко. Проте для нашого міста, та й взагалі краю, темпи, якими зводився Нетішин, є промовистими і рекордними.

У 1984 році управління №3, яким керував П.Кальніченко, ввело 37281 квадратний метр житла. У 1985-му – 35119 метрів квадратних. Середня заробітна плата на працівника дорівнювала 208 карбованців. На будівництві працювало 430 чоловік.

У 1984 році заселено одинадцять житлових будинків і житло отримали 936 сімей. Візьміть середньостатистичну родину і ви зрозумієте, що понад три з половиною тисячі громадян вселились у власні квартири, відчули себе захищеними. Село набуло статусу містечка, а невдовзі і міста обласного значення.

Він ще в ранньому дитинстві омріяв собі цю професію.

– Коли мені виповнився рік, пропав батько, – розповів Петро Трохимович. Всі турботи про виховання взяла на себе мама Марія Костянтинівна. Жили у бідноті, мама у колгоспі відпрацьовувала так звані трудодні. Потрібно було платити державі всілякі податки. Не було можливості нормально взутись, одягнутись, задовільнявся недоносками. Вперше новий одяг – костюм – з’явився аж під час випускного шкільного вечора. І коли згодом  одержав  першу заробітну плату – купив  костюм. Я тоді усвідомив, що став дорослим, і тепер зможу допомогти мамі. І хотілось дуже мати власне обійстя. Тому професія будівельника стала омріяною.

Він закінчив будівельний технікум та  почав працювати у Ладижинському між­колгоспбуді. На посаді виконроба  будував  місто  для  енергетиків Ладижинської ДРЕС. Потім Петро Трохимович успі­шно вирішував складні виробничі завдання на Нововоронезькій, Чорнобильській та Рівненській АЕС. Самовдосконалювався. Без відриву від виробни­цтва закінчив Рівненський інститут ін­женерів водного господарства.

А в Нетішин влюбився з першого погляду. Тут у нього власноруч виплеканий фруктовий сад у Старому Кривині. Тут його серце, бо, як стверджує Петро Трохимович, немає більшої радості, як бачити у вікнах осель світло. Значить там живуть люди.

  Віктор Гусаров