>CAPTION HERE> CARTOON: Clay Bennett / The Christian Science MonitorВід сьогодні «ПГК» започатковує рубрику «Поліграф». У ній пропонуємо читацькому загалу відверті інтерв’ю з непересічними особистостями, упізнаваними людьми нашого міста. Ми не садимо співрозмовників за спеціальний апарат, що сканує правду.

Поліграф – то об’єктивне враження читача та совість респондента.

Наш співрозмовник – Руслан Рудомський. Інженер-хімік, журналіст, менеджер, громадський діяч.

Досьє. Народився 23 січня 1983-го року в м. Ходорів Жидачівського району Львівської області. У Нетішині – з  1985-го року. Навчався в нетішинських школах №№3 та 4. У 2005 році з відзнакою закінчив Хмельницький національний університет, за фахом – інженер-хімік-технолог. Успішно займався науково-дослідницькою роботою. Працював інженером-технологом, головним редактором, журналістом, менеджером. Громадський активіст, волонтер, голова громадської організації «Громада міста Нетішин».

yayaya2– Пане Руслане, обрати професію інженера-хіміка, що це було: покликання, данина сімейній традиції, або ж щось третє?

– З дитинства і по одинадцятий клас я мріяв стати археологом, але у випускному класі за порадою батьків записався на підготовчі курси технологічного факультету тоді ще Технологічного університету Поділля (зараз Хмельницький національний університет) і за рік не просто підтягнув хімію, але й почав її розуміти, чого ніяк не давали шкільні уроки. В мене непогано виходило, тому було прийняте рішення вступати за спеціальністю “хімічна технологія та інженерія”. До того ж, саме тоді при цій спеціальності відкрили нову спеціалізацію – “хіміко-екологічний контроль та управління виробництвом”. А екологія мене завжди цікавила – свого часу я перечитав усі книжки на екологічну тематику, які були в шкільній бібліотеці.

– Як розуміти те, що несподівано стаєте засновником та редактором молодіжного видання?

– Я тоді жив у Хмельницькому, як і більшість креативних підлітків середини 2000-х, фанатів від журналу “Екстрим” (Х3М), і на певному етапі виникла ідея видавати щось подібне. Ідея ця виношувалась рік, чи навіть два, час від часу знаходячи

відображення на папері у вигляді бізнес-планів чи концепцій. Тому, коли на початку 2009-го року малознайома дівчина з ВКонтакту на ім’я Квітослава написала повідомлення і запропонувала разом видавати молодіжну газету, це послужило певним сигналом – пора.

Вже наступного дня ми зустрілись, я виклав свої напрацювання та ідеї, вона – свої, і ми за кілька годин прописали концепт молодіжного видання та стратегію його просування на молодіжний ринок. Протягом тижня до нас доєднався мій друг, дизайнер-верстальник Славко Нагнибіда, і через два місяці ми вже видали перший номер, попередньо зареєструвавши газету під назвою “а5_Хмельницький”.

Виходила газета раз у місяць спочатку на меценатські внески, а потім за рахунок спонсорів та реклами. Тобто, ми майже одразу стали самодостатніми в фінансовому плані і дозволяли собі писати на різні теми, не боячись цензури. Це швидко зробило газету популярною: нас почали масово запрошувати на міські молодіжні заходи, пішли ефіри на радіо, поїздки на різні фестивалі та школи молодіжної преси, а за підсумками 2009-го року нашу газету було визнано найкращою молодіжною газетою України.

bezymyannyj– Звідки журналістський досвід? Чому “хімія” опинилася на другому плані?

– Після закінчення університету “хімія” стала моєю професією. А паралельно з роботою у мене весь час були різні хобі. Це: організація рок-концертів, менеджмент рок-гуртів, журналістика і PR. Саме журналістика відтіснила на другий план всі інші захоплення, а потім і взагалі стала основною професією. Досвід здобувався написанням на “хімічній” роботі технологічних інструкцій, також писав статті різної тематики і розсилав їх на різноманітні сайти. Що цікаво, місцева друкована преса відмовлялась мене публікувати, вигадуючи різні причини (одна з них – що в мене нема журналістської освіти), зате всеукраїнські видання залюбки публікували мою писанину і навіть платили гонорари, паралельно пояснюючи, що в моїх матеріалах не так, і як наступного разу зробити краще.

– Перша Ваша публікація, про що вона була?

– Це було влітку 2007-го, і це був звіт про одну з акцій громадського руху “Не будь байдужим!” (рух,  який з 2005-го року займається підтримкою української мови в різних сферах життя, переважно в центрі та на сході України, і активним учасником якого я був з 2006-го по 2012-й рік). Координаторка руху Оксана Левкова якось зателефонувала, і попросила поділитись враженнями про одну з акцій. Я тоді не міг розмовляти, тому пообіцяв до кінця дня написати враження, і вислати їй на електронну пошту. Так і зробив, а вона здивовано відзначила, що це не просто враження, а готова стаття на сайт руху, яка навіть не потребує редакторського втручання. Власне, саме Оксана Левкова запропонувала мені розвиватись у цьому напрямку і стала моїм першим редактором-наставником.

– Яким був шлях у «спортивну» журналістику? 

– Я ніколи не позиціонував себе, як журналіст якогось профілю. Спочатку писав про те, в чому сам брав участь, потім плавно перейшов на музичну тематику, на молодіжну, почав писати про футбол… Але весь час я старався всебічно розвиватись, тому коли влітку цього року довелося змінити тему “футбол” на тему “війна” – це не стало проблемою.

– Все ж, чому спортивну тематику замінила воєнна?

– Спортивна тематика в ЗМІ почала втрачати аудиторію – коли в країні таке твориться, то людям не до спорту, тому, втрачаючи рейтинги, деякі видання скорочують штат, деякі закриваються. Не став винятком і інтернет-портал UA-Футбол, влітку керівництво прийняло рішення скоротити відділ зарубіжного футболу, де я працював. Але не встиг я повідомити світові, що шукаю нову роботу, як миттєво отримав пропозицію працювати на порталі Depo.ua по темах “Війна”, або “Світ” – на вибір. Вирішив спробувати себе у військовій тематиці. До речі, мені дуже приємно, що багато нетішинців у соцмережах поширюють мої статті з Depo.ua. Думаю, це показник.

– Кажуть, що в кожному жарті є доля правди. В Нетішині по закутках шепочуться, що після публікації на сайті Вашого інтерв’ю з першим заступником мера Петром Скибою, його знову призвали в АТО. Чи справді Ви доклали до цього руку?

– До мене також дійшли такі чутки, і я одразу ж перепитав про це Петра Павловича. Він сказав, що його в АТО ніхто не призивав – він добровільно прийняв таке рішення. Але визнав, що стаття послужила каталізатором.

До речі, інтерв’ю з комбатом Скибою було моїм першим редакційним завданням на новій роботі. Я мав взяти інтерв’ю в танкіста, а Петро Павлович більше танкіст, аніж будь хто інший з тих, кого я знаю – майор, командував танковим батальйоном, учасник бойових дій. Тож у першу чергу я запропонував інтерв’ю йому і він одразу ж погодився.

– Про що ніколи не будете писати, і навпаки, чого бажає творча душа?

– Ніколи не вважав журналістику творчою професією. Як сказав один з моїх вчителів у журналістиці, відомий медіаексперт і медіатренер Юрій Ісаєв: “Журналістика – це не творчість, а технологія, і засвоївши її, будь-яка грамотна людина зможе стати журналістом”.

– Ви – один із найактивніших у місті користувачів соцмереж, зокрема «Фейсбук», маєте багато вільного часу чи така активна громадянська позиція?

– Це на фоні середньостатистичного нетішинця я виглядаю активним. А на фоні своїх колег інтернет-журналістів я знаходжусь десь у середині “пелотону”. Для мене соцмережі є засобом комунікації і отримання інформації, в першу чергу по роботі.

– Часто у «Фейсбуці» зіштовхуєте опонентів лобами. Маєте від цього моральне задоволення, бо, по суті, наче ляльковод, смикаєте за ниточки, чи таким чином прагнете докопатися до істини?

– Я лише задаю різним людям, переважно посадовим особам або чиновникам, прямі і не завжди зручні запитання. Але часто буває так, що одразу ж збігається “фан-клуб” адресата і починає “критикувати” мене за це запитання. Потім з’являються ті, хто моє запитання підтримують і також хочуть почути на нього відповідь, і між ними зав’язується “дискусія”. Ніколи б не подумав, що це називається “зіштовхуєте лобами”. :)

– Пам’ятається, десь рік тому Вам хотілося на державну роботу, пов’язану з піаром. Також були задумки про створення сайту. Перегоріли?

– Мені ніколи не хотілося на державну роботу. Більше того, коли в грудні 2015-го року міський голова Олександр Супрунюк запропонував мені посаду прес-секретаря з офіційним статусом радника міського голови, я відмовився. Хоча, не приховую, давно хочу спробувати себе в піарі, але в комерційному.

Що стосується сайту, то 29 жовтня відбувся його запуск – rudomskyi.today. Це мій персональний сайт типу блог, на сторінках якого планую давати текстовий вихід  думкам.

– Близько десятка років Ви присвятили співпраці з музичними гуртами. Можливо, самі музикант?

– На жаль, не музикант. Природа обділила мене музичними талантами, зате мені завжди добре вдавались менеджерські функції. Я організовував рок-концерти україномовних гуртів (це було принциповою позицією), був менеджером кількох рок-гуртів, і можу назвати цю свою діяльність досить успішною.

– Можливо, маєте захоплення, про які мало кому відомо, як от кулінарія, в’язання гачком, читання літератури чи ще щось?

– Зараз у мене одне захоплення – реалізація різних проектів, спрямованих на розвиток міста.

– У Нетішині Ви добре знаний як громадський діяч, навіть віднедавна очолюєте громадську організацію. Навіщо це Вам?

– Для мене тут гармонійно поєднуються самореалізація і бажання змінити світ на краще – хоча б ту його частину, яка безпосередньо мене оточує.

– Маєте організаторські здібності. Кинули клич – і пів міста збіглося купувати саджанці сакур та висаджувати їх. Всупереч тому, що міська влада не підтримала таку ідею, скептично заявивши, що сакури в Нетішині не приживуться. Це свідчить про твердолобість Рудомського чи раціональну наполегливість у досягненні мети?

– Ну, про пів міста перебільшуєте, але справді на мій заклик відгукнулося багато людей – два десятки за кілька днів, приблизно стільки ж не встигли і просять мене навесні ще раз ініціювати такий захід. Це свідчить про те, що громада Нетішина нарешті починає усвідомлювати незаперечний факт, що лише вона є господарем свого міста і може безпосередньо щось змінити у ньому на краще. А ще доводить, що міська влада не тримає руку на пульсі настроїв громади, яка її обрала, і замість того, щоб виконувати волю громади, намагається нав’язувати громаді власну волю.

Чому люди відгукнулись і понесли свої гроші? Мабуть тому, що довіряють мені. Маю надію, що я їх не розчарував і все вийшло саме так, як вони собі уявляли. Для мене це важливо, тому що мені серед них жити і дивитись їм в очі.

– Можливо, талант до згуртування громадськості плануєте реалізувати в політиці?

– Попри регулярні звинувачення в тому, що моя громадська і волонтерська діяльність – це “передвиборчий піар”, я ніколи нікуди не балотувався і балотуватись не планую. Але дехто настільки тупий, що ніяк не може цього усвідомити і далі крутить ту ж саму “платівку”. Мені комфортно в громадському секторі і не бачу підстав це змінювати. Хоча, і я ніколи не робив з цього секрету, на минулих місцевих виборах мене кликали у виборчі списки дві партії, які згодом пройшли до міської ради.

– Дерево посадили, і не одне. Але народна мудрість говорить, що справжній чоловік повинен ще й дім збудувати та сина зростити…

– Інша народна мудрість говорить: всьому свій час. :)

– Ви кардинально змінили імідж. Із кучерявого легеня перевтілились у бритоголового «неформала». Це данина моді, належність до певного неформального об’єднання, чи саме від такої зачіски фанатіють дівчата?

– Раптом захотілося стати схожим на одного з улюблених анімаційних героїв – Аватара Аанга. :) Якщо серйозно – завжди любив експериментувати з зачісками. Зі студентських років то відрощував коси по плечі, час від часу вплітаючи у них яскраві нитки чи роблячи “расточки”, то зістригав їх до невеличкого “ірокеза”, то фарбував цей ірокез в яскраво-помаранчевий колір, то робив біле мелірування, то вибривав різноманітні візерунки на голові. І ось – новий етап. :) Але ні тоді, ні зараз мети бути чи здаватись неформалом не було. Просто було і є бажання бути собою.

А дівчата справді фанатіють від мого нового іміджу. :) Принаймні ті з них, чия думка для мене важлива, сприйняли такі радикальні зміни схвально.

Розмовляла Руслана ЧЕРНЮК