Digital Camera

Digital Camera

Олександр Шустерук: «Не люблю таке поняття як «карєра», я люблю поняття – «стан душі»

За плечима піввіковий ювілей та 6 рекордів України

Деталі – у публікації Газета “Пост громадського контролю”.

Відомий журналіст, культурно-мистецький діяч, людина-фонтан ідей та натхнення – Олександр Шустерук, у березні відсвяткував свій 50-річний ювілей. У минулому ветфельдшер, нині один із найпомітніших журналістів Поділля та Волині, не втомлюється дивувати своїми талантами.

З нагоди 50-річчя отримав відзнаку «Почесний працівник ВП «Хмельницька АЕС»,

нагороджений «Золотою медаллю української журналістики», Почесною грамотою та Почесним знаком Національної спілки журналістів України, грамотою Всеукраїнського конкурсу Lucky strike journalist award «За свіжий погляд та високий професіоналізм у відображенні сучасних тенденцій розвитку суспільства» та ін.

Отож невипадково саме йому «Пост громадського контролю» вирішив присвятити публікацію напередодні професійного свята – Дня журналіста, яке відзначається 6 червня.

Про коріння, освіту та вибір професії

DSC06573 (1)– Олександре Петровичу, для початку розкажіть, де народилися, зростали, навчалися?

– Народився я в селі Оженин Острозького району Рівненської області. Після 8-го класу вступив до Млинівського ветеринарного технікуму, закінчив його. До армії працював ветфельдшером, після – теж десь з-півроку.

– Як, власне, у вашому житті зявилася журналістика?

– Під час навчання у технікумі я паралельно дописував до місцевої «районки» «Зоря», тоді була практика – мати друзів газети. А коли повернувся на Острожчину, почав публікуватися у районній газеті «Зоря комунізму» (нині «Життя і слово»). В той час тематика сільського господарства була однією з провідних. Їй приділялось багато уваги. А так як освіту мав відповідну, мені почали давати різноманітні завдання. Згодом редактор газети, нині покійний Валерій Баталов (народний депутат України першого скликання, відомий публіцист, письменник) запропонував мені посаду кореспондента. Я погодився. Почав працювати в острозькій газеті. Пізніше вступив до Київського державного університету ім.Т.Шевченка на факультет журналістики. Тому що, одна справа – мати навички у написанні текстів, інша – фахово зростати.

– Окрім газетярства, маєте досвід і в тележурналістиці.

– 90-ті роки були дуже важкі – це період своєрідного виживання. Таке враження складалось, що вся наша держава – великий базар. Хтось щось продає, хтось щось обмінює. Складно було. Я вчився заочно, їздив на сесії. А в столиці перебути певний період, то все кошти. Мені в той час запропонували місце на нетішинському телебаченні. Була така «Руна». Я перейшов туди на посаду тележурналіста. Згодом «Руна» розпалася. Тоді надійшла пропозиція про роботу від Миколи Заріцького, колишнього редактора газети «Нетішинський вісник». З ними я пропрацював майже два роки. А потім на станційні ЗМІ шукали людину, так, власне, з 1999 року я працюю кореспондентом у газеті «Перспектива» ВП ХАЕС.

– То вибір «телебачення» чи «газетярство» у вас не стояв?

– Журналістика – поняття широке. Є радіо, телебачення, газета. Стрижень у них один – підготовка та оприлюднення інформації, а ось специфіка роботи різна.

Свого часу і на радіо підміняв людину. Записував касети, носив на пошту, адже радіо дротове було. Тобто, мені по життю вдалося відчути, що таке радіо, телебачення, але основний напрям, бо з нього і почав, це газетярство. До речі, робота в газеті – гарна школа. Тим, хто пройшов газету, легше потім працювати в інших медійних напрямках.

6 рекордів Шустерука

– Як розпочалась історія з рекордами?

Digital Camera

– За плечима маю чимало різних культурно-мистецьких проектів, але ніколи не задумувався, щоб робити якісь рекорди. З дитинства мав пристрасть до нумізматики, боністики. Давно вивчаю та колекціоную обігові гроші світу. Окрім іншого, назбиралося чимало сучасних монет по одній-дві копійки. Тоді я захотів відтворити велике панно Державного герба України у монетах і подарувати Нетішинському міському краєзнавчому музею. Коли почав вивчати, як це втілити у життя, директор музею Оксана Кононюк сказала, що площі під такий проект, на жаль, немає. Тоді й виникла ідея викласти Тризуб на майдані перед адмінбудівлею в Нетішині. Я заповнив документи для участі в Національному проекті «Книга рекордів України», передбачалось, що це буде найбільший герб нашої держави, відтворений в монетах.

Гроші, зібрані для реалізації проекту, були спрямовані на благодійність – лікування хворої дитини.

Для встановлення рекорду було використано близько 25 тисяч розмінних монет різного номіналу. Сума складала 6 тисяч 600 гривень.  Герб був завдовжки 8 метрів, завширшки більше 5-ти, а ширина кожної лінії дорівнювала 30-ти сантиметрам. Тоді був 2008 рік, і ці 8 метрів символізували кількість прожитих років нашою незалежною державою у новому тисячолітті.

 Скільки загалом ваших проектів зареєстровано в Книзі рекордів України?

– Шість. Перший – найбільший Тризуб з монет. Потім був  «Найбільший автограф у світі», до створення якого долучились працівники та керівництво станції. У спорткомплексі з їхніх підписів ми склали один великий автограф завдовжки 1 кілометр 190 метрів. Наступний був реалізований у селі Оженин. Мені захотілося, щоб рідна школа потрапила до Книги рекордів. Це була найбільша піраміда з кулькових ручок.

Далі мої колеги-журналісти з Рівного почули, що я в Нетішині збирав кошти на благодійність, створивши рекордно великий герб. І запропонували під егідою обласної спілки журналістів повторити той рекорд у більших масштабах, аби зібрати гроші на лікування хворого хлопчика. Тоді, до 20-річчя Незалежності, ми відтворили на Театральній площі 20-метровий Тризуб з монет.

У 2011-му я дослідив і довів на міжнародному рівні, що вулиця поета-барда та актора Володимира Висоцького в Нетішині, названа 18 лютого 1987 року, є першою у світі. Це досягнення також занесене до Книги рекордів України. Цього ж року встановлено рекорд «Найбільше письмове вшанування історії української пісні». Досягнення було представлене у вигляді паперової стрічки завдовжки 1 кілометр 155 метрів. Для його демонстрації долучилось 770 студентів Острозької академії. На папері були враження і ставлення учасників до української пісні у прозі, малюнках, графіці тощо. У демонстрації цього проекту навіть взяла участь співачка Ніна Матвієнко.

Глибинка – кар’єрі не завада

шустерук рекордЛюди, аби зробити карєру, намагаються виїхати в столицю, а вам вдалося стали успішним на периферії…

Я турист міжнародного значення, адже кожного дня долаю кордон, міжобласний і історичний польсько-радянський, який проходив до Вельбівного до 1939-го. Я щасливий з того, що маю можливість двічі на день бувати одночасно в двох областях. Живу на Рівненщині, працюю на Хмельниччині. Цікавлюся новинами на Рівненщині, і поряд з тим мені відкриваються інформаційні горизонти Хмельниччини. Розумієте, себе треба реалізовувати тоді, коли іще молодий, не обтяжений сім’єю. Коли одружуєшся, з’являються діти, тут вже про кар’єру не думаєш. Та й узагалі, не люблю я таке поняття, як «кар’єра». Я люблю поняття – «стан душі». Можна зробити кар’єру, але не бути щасливим. У столиці пробиваються одиниці, там велика конкуренція. Потрібно або дуже хитрим бути, підступним, або дуже геніальним. Великі міста, як на мене, трішки притуплюють у людей відчуття справжності. А ми ближче до природи, не переймаємось метушнею, яка притаманна мегаполісам, де людина під пресом, постійно в напрузі. Та й розумієте, якщо всі переїдуть у столицю, хто ж тут буде працювати?..

Найближче оточення

Сім’я поділяє ваші творчі поривання?

Тато мій у шкільні роки дописував до піонерських газет. Він задоволений, що я пішов у журналістику. Дружина, як і я, свого часу закінчила Млинівський ветеринарний, працює в Острозькій академії. Син закінчив рівненський економіко-гуманітарний університет ім. С.Дем’янчука за спеціальностю «Інформатика і кібернетика». Вдома звикли, що стаю автором цікавих проектів. Їх нічим не здивуєш. Навіть якщо мене одночасно по всіх каналах показуватимуть. Не скажу, що сім’я активно долучається до моїх інтересів, але не заважає самореалізовуватися, за це їм вдячний.

– Вашій онучці невдовзі 4 рочки. Може вона тяжіє до творчості?

Настя пісеньки співає, любить малювати фарбами. Ми часто з нею проводимо час, граємо в настільний футбол, шашки. Є в ній щось таке творче, але час покаже.

Людина, яка має хобі цікава

– Крім рекордів, що ще є вашою пристрастю?

Я член клубу рибалок-аматорів ХАЕС, маю колекцію грамплатівок, щоправда, вони зараз трішки відійшли на другий план, бо «включився» у напрям «Енергетика на грошах світу». Ця тематика є унікальною, і якщо її «підтягнути», матиму новий рекорд – найбільшу колекцію банкнот і монет у світі із зображеннями електроенергетики. В Україні моя колекція найбільша – півтори сотні екземплярів.

– Як ви стільки всього встигаєте?

Мене всюди оточують хороші люди, в Острозі, Нетішині, на атомній, в музеї, бібліотеці, де б не був. Поганих я намагаюся оминати. Є категорія людей, які заздрять якимось досягненням, то я їм кажу: «Світ безмежний. Реалізовуйте себе. Не обов’язково на когось дивитися, що хтось собі гарний паркан розмалював. Ви розмалюйте стіну». Тобто, якщо є бажання – світ безмежний для можливостей.

Я завжди ціную тих людей, які мають хобі. Вони цікаві. У них горять очі. Глибоко переконаний, що чим більше людей будуть чимось захоплюватись, у чомусь себе реалізовувати, тим добрішим, цікавішим буде світ.

Дякую за цікаву розмову.

Розмовляла Катерина ДРАГАНЧУК, Газета “Пост громадського контролю”, №5 (113)