веремійчук1Олександр Веремійчук: «Мрію отримати звання “Сніжний барс”

Казбек, Ельбрус, пік Леніна, пік Коржиневської та пік Ісмаїла Самані (або пік Комунізму) — такі вершини підкорив інженер Хмельницької АЕС

Деталі – у публікації Газета “Пост громадського контролю”.

Альпінізмом та скелелазінням Олександр Веремійчук захопився 10 років тому, вже в зрілому віці. Поштовхом стали часті поїздки до Карпат. Своїм умінням та навичками він ділиться з учнями гірського клубу “Вершина”, який заснував 6 років тому.

АЛЬПІНІЗМ ПОЛЮБИВ ПІСЛЯ КАРПАТ

– Пане Олександре, чому саме альпінізм? Це доволі небезпечний та дорогий вид спорту, тим паче, ви почали займатися ним не замолоду…

веремійчук6– Від станції ми часто їздили в Карпати, це починалося років 10 тому. Робили сходження на Петрос та Говерлу. З того часу я полюбив гори і намагаюся часто там бувати. Я родом зі Славутчини, з села Малий Скнит, виріс на рівнині, тому багато хто дивується, що тяжію до гірських вершин (сміється, – Авт.). Молодший син розділяє моє захоплення. Наразі вже сам ходить у гори, навіть побував на Казбеку. Зараз служить у Збройних силах. Дружина звикла до моїх походів. Я намагаюся чинити так, щоб моє хобі не було у збиток сім’ї.

– У вас гарна фізична підготовка.

– Так. З дитинства любив спорт, грав у футбол. Під час служби в армії грав у другій лізі за першість СРСР. Та й зараз граю, навіть квартиру свого часу отримав як спортсмен за свої спортивні здобутки. Я ніколи не палив та не пив спиртного, весь час займався спортом. Досі граю у футбол, навіть у хокей, їжджу на змагання з командою.

– Траплялися якісь несподіванки під час сходжень на Карпатські вершини?

– Бувало. Якось під час сходження на Петрос була негода, падав сніг. За перепочинком ми недорахувалися трьох жінок. Тож треба було комусь повернутися тим шляхом, яким піднімалися. Я заповзявся, відчував, що ще мав сили. Ніхто більше не захотів. Вже сутеніло. Я почав спуск та дорогою натрапив на колибу, де двоє наших відсталих пили чай. Зраділи, як мене побачили. Ми вирушили до місця нашого табору й заблукали. Раптом побачили попереду вогник. Виявилося, що це студенти з Німеччини, ми ледь порозумілися. У них був ліхтар. Дісталися розвилки, далі пішли своїм шляхом. Дорогою зустріли третю відсталу, яка неабияк зраділа нашій появі. Разом дійшли до місця призначення. Досі згадують, коли мене бачать, що їх врятував.

– То ви, можна сказати, тренувалися в Карпатах?

– Не тільки. Їздили туди часто, щойно випадало багато вихідних чи святкових днів. Потім були поїздки до Криму. Починали з Бахчисараю, каньйонами йшли до моря, неподалік Ведмідь-гори виходили на Червоний камінь. Там таборувалися й займалися скелелазінням. З нами працював інструктор з Молдови. Щороку навесні та восени – до Криму, й по декілька разів у Карпати. А після Криму подався на Кавказ.

ПІДКОРИВ СКЛАДНІ ВЕРШИНИ

веремійчук7– Розкажіть про ваші перші серйозні сходження.

– У 2014 році я піднявся на Ельбрус (5 642 м). Це була складна вершина та неабияке випробування для організму. Ми робили сходження поступово, щоб організм потрохи адаптовувався. Звісно, враження не передати словами. Коли спускалися, зустріли чоловіка, який піднімався в шортах, босий, в окулярах та з рюкзаком. А холод був неймовірний. Виявилося, що він 10 років вже так ходить. А на вершині одягає кросівки, бо там мороз -12º С. Досі дивуюся, як можна пристосувати організм до такого…

У 2015 році я разом із Сергієм Бубликом, майстром спорту міжнародного класу, володарем звання “Сніжний барс”, підкорювали пік Леніна. Місяць робили сходження, бо проходили акліматизацію. Ночували на висоті 5 300, потім 6 100. Була негода, з групи багато хто відмовився йти. Нас вирушило троє: я, Сергій та Катя (з Росії). Бублик йшов попереду, я позаду, Катя посередині. Був момент, коли на висоті Катя не витримала сильного пориву вітру і почала летіти донизу. Ніч, видимість не дуже. Вона летить на мене, ламає мої лижні палиці, і я якимось дивом зловив її за ноги. На висоті 6 400 стояв намет, в якому вона й залишилася з іншою групою нас чекати. Ми пішли далі удвох. Зійшли на вершину о 8.15 ранку. А в альпінізмі існує правило — піднятися на вершину треба до часу дня, оскільки потім змінюється погода і важко спуститися. Звісно, одразу ж фото з прапором України та НАЕК. Вже в готелі Катя усвідомила, що сталося й чим могло все закінчитися.

На Казбек йшли у 2016 році. Навіть невеличкий фільм хлопці зняли про це сходження. Погода різко змінювалася, сходження було дуже складне.

– А що за звання таке, “Сніжний барс”?

– Його присвоюють тим, хто підкорив п’ять вершин-семитисячників: пік Хан-Тенгрі (7 105, Тянь-Шань), пік Абуалі ібн Сіно (або пік Леніна, 7 134, Памір) і пік Перемоги (7 439, Тянь-Шань), що знаходяться в Киргизії, пік Ісмаїла Самані (або пік Комунізму, 7 495, Памір) та пік Коржиневської (7 105, Памір), що у Таджикистані. У світі лише 600 з гаком таких, хто має це звання. Хочу бути одним із них.

веремійчук3– Знаю, що цього літа ви теж підкорювали вершини з цього списку.

– Так, з середини липня до середини серпня. За цю поїздку я підкорив два семитисячники — пік Коржиневської та пік Ісмаїла Самані (Комунізму), скинув за місяць 12 кілограмів. Нас було двоє з України — я та Денис Пєсков з Луцька. Познайомилися з ним особисто вже в потязі. Доїхали до Москви, потім літаком дісталися Душанбе, й далі до місця сходження. На пік Коржиневської вирішили піднятися самі, оскільки послуги інструктора коштують чимало, а ми мали вкластися у свій бюджет (4 тисячі доларів). Ми це зробили. А вже на пік Самані йшли з делегацією з Росії. Коли спускалися, зустріли групу з Естонії, що знімала фільм. Ми взяли участь у зйомках, а ще допомагали спускатися багатьом групам, бо мали з собою мотузки.

ГОРИ БУВАЮТЬ ЖОРСТОКИМИ

– Чи траплялися якісь курйозні випадки?

– Якось на наших очах зірвався хлопець, почав летіти донизу, відчайдушно намагався зачепитися льодорубом, але невдало. Врешті, йому це вдалося, пощастило. Юнак родом з Туреччини. Ми допомогли йому дістатися табору.

Здолали пік Комунізму. Повернулися раніше запланованого. Гелікоптером дісталися готелю, де чекали на інших. А рейс наступного дня виявився фатальним — гелікоптер розбився, зачепившись за верхівку скелі, загинуло 6 чоловік — 3 члени екіпажу та 3 альпіністи, інші травмувалися, а двоє залишилися неушкоджені. Цікаво, що цим рейсом летів чоловік, який  напередодні зірвався зі стежини та 300 метрів летів донизу, потрапив у тріщину, але досвід допоміг вибратися, знайти намет й заночувати. І він вижив у цій катастрофі. Людина двічі могла загинути, але, як кажуть, у сорочці народилася. Та й ми могли летіти тим рейсом…

Я тоді пригадав, як ми в потязі їхали і я поступився нижнім місцем жінці, помінявся полицями. Ми з нею розговорилися. Сказав, що в гори їдемо. Вона запропонувала разом помолитися за нас, що й зробили. Потім дістала проскурку і дала нам. Ми з’їли її вже в таборі, після сходження, напередодні вильоту. Бог та ті молитви вберегли нас від лиха.

Взагалі, у альпіністів інші погляди на життя, інше мислення. Посадовці, зірки кіно, науковці – у горах всі рівні. Тут немає посад чи титулів. У людей інші цінності, всі наче одна велика родина.

УМІННЯ ТА ДОСВІД – СВОЇМ УЧНЯМ

веремійчук8

– Як виникла ідея почати займатися з дітьми?

– Якось само собою. Разом з товаришем створили клуб однодумців 6 років тому. Все йшло добре. Діти із задоволенням ходили займатися. Однак в якийсь момент наші з партнером погляди розійшлися, тому я просто все залишив і пішов. Але мені телефонували учні та їхні батьки з проханням відновити тренування. І я почав все з нуля. Ми взяли в оренду будівлю, довели її до ладу за власні кошти, облаштували, сплачуємо щомісяця оренду. Майже всі учні повернулися до мене, хоча я нікого не агітував і не переманював.

Гірський клуб “Вершина” — це моя віддушина, моє дітище. Це важкий вид спорту, але діти з задоволенням ходять займатися. У нас насичене подіями та тренуваннями життя. Я намагаюся дати дітям максимум знань, їздимо всюди, наприклад, до Австрії, де тренуються найкращі. Приємно, коли діти з невеличкого міста показують блискучі результати. Тому  прагну возити вихованців на всі змагання, що проходять в Україні, часто сиджу в кріслі судді, аби знати всі новинки та вимоги до претендентів на чемпіонство. Потім намагаюся відтворити щось подібне на своїх тренуваннях.

– Є спонсори, меценати у вашого клубу?

– Все, що ми створили, це за мої власні кошти та кошти батьків, які хочуть, аби їхні діти займалися скелелазінням. Облаштування зали, скажімо, обійшлося у 5 тисяч євро. Ми купуємо дороге спорядження. Добровільні членські внески йдуть на оренду та купівлю необхідного. Нас ніхто, крім нас самих, не фінансує. Лише поїздки на змагання по Україні інколи відшкодовує обласна федерація.

Нині у мене займаються 25 дітей та 8 дорослих – у різних групах, залежно від рівня підготовки. Мої вихованці входять до резерву збірної України, є три чемпіони України.

– Розкажіть про плани на майбутнє.

– Насамперед, займатися тренуванням дітей, їздити на змагання, здобувати нагороди. Також у списку планів — підкорення восьмитисячника, зокрема, це вершина Макалу (8 481) в Непалі, п’ята за висотою в світі. Наразі пік Комунізму — це найвищий із семитисячників, на яких я був.

Потрібно готуватися, зібрати чимало документів та дозволів. Але кожна поїздка — це чималі кошти. Зокрема, на здійснення поїздки до Непалу потрібно 8 тисяч доларів. Звісно, станція частково мене підтримує, тому я дуже вдячний за це.

Також залишилося ще підкорити пік Хан-Тенгрі та пік Перемоги, який, до речі, один з найнебезпечніших, бо там гине кожен другий. Як здолаю їх — отримаю “Сніжного барса”, це моя заповітна мрія, як і в кожного альпініста. А коли є мрія, то її треба здійснити. Коли — час покаже.

Джерело – Леся БОРОВЕЦЬ, Газета “Пост громадського контролю”

Фото з архіву Олександра Веремійчука