центр відновних1Новостворений центр опікуватиметься АТОвцями та їхніми родинами

А також жінками, які зазнали насилля у сім’ї

Деталі – у публікації Газета “Пост громадського контролю”.

Від середині липня в Нетішині запрацював Центр відновних практик «Вільний простір». Головним чином тут проходитимуть реабілітацію учасники АТО та їхні сім’ї, внутрішньо переміщені особи та громадяни, які опинилися у складних життєвих обставинах.

Втілили соціальний проект у життя три молоді жінки, відомі на теренах краю у царині політики та громадського життя. Це – Олена Матросова й Наталія Коваль з Нетішина та Лілія Джуренко зі Славути.

Відкрився Центр відновних практик у новобудові на вулиці Набережній, 7а. Про його започаткування дізналася вся Україна – завдяки публікаціям у хмельницьких ЗМІ та в «Голосі України». Проігнорував подію лише нетішинський владний бомонд. З цього приводу у соціальній мережі «Фейсбук» висловив думку користувач Віктор Ласик: «Центральна преса про Нетішин. На фоні того, що мер продав місто і не захистив від принизливого підкупу магнатами, це хоч трішки заспокоює, що не все так погано!».

центр допомоги1

Як торували дорогу до втілення задуму і які напрацювання вже є у згаданому Центрі, – розповідають його натхненниці Олена Матросова та Наталія Коваль.

-Скажіть, будь ласка, у кого, коли та за яких обставин зародилася ідея щодо створення такого Центру?

О.М.: – Рік тому, влітку, я була учасницею тренінгу, що проходив у Хмельницькому. Обговорювалася Резолюція Ради безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека». Це одна

з найбільш важливих резолюцій РБ ООН у сфері політики безпеки, яка наголошує на важливій ролі жінок у запобіганні і врегулюванні конфліктів та в розбудові миру, а також закликає держави-члени забезпечити більш активну участь жінок на всіх рівнях прийняття рішень у національних, регіональних і міжнародних інститутах, у механізмах запобігання, управління та вирішення конфліктів.

На цьому заході були представниці Українського жіночого фонду, котрі презентували конкурс мікропроектів. Одразу виникла ідея зробити щось корисне для людей, постраждалих від війни, вимушених переселенців, жінок, що потерпають від домашнього насилля.

Пригадалися деякі життєві епізоди, які наштовхнули мене на думку про Центр. Мій брат служить у Збройних Силах. Якось він розповів про свого 23-річного товариша, який повернувся з АТО, пішов у відпустку і наклав на себе руки. Ця історія дуже мене вразила. І я вважала своїм обов’язком організувати психологічну допомогу для хлопців, які повертаються з зони бойових дій та для їхніх родин. Ну і супутньо хотілося створити хоча б короткотривалий прихисток для жінок, котрі зазнають насильства у сім’ї.

Отже, залишалося знайти однодумців та написати грант.

Ідею підтримала наша містянка, голова громадської організації «Родинний простір» Наталія Коваль, а також депутатка зі Славути Лілія Джуренко.

Н.К.: – Від себе зауважу. Ми троє – депутатки від різних політичних сил. Я в обласній раді від «Самопомочі», Олена – у Нетішинській раді від «Самооборони» – «Народного контролю», Лілія – у Славутській міськраді від партії «Свобода», але це жодним чином не завадило нам консолідувати зусилля довкола гарної справи. Об’єднує нас також причетність до жіночих міжфракційних депутатських груп «За рівні можливості».

-Яким був шлях від задуму до втілення?

О.М.: – На початку ми сподівалися, що відкриємо Центр у господарській будівлі школи №1. Принаймні, мали усну домовленість з директоркою Тамілою Соболик. Та будівля була – у страшенно занедбаному стані. Ми все прибрали, за власний кошт вивезли сміття та різний мотлох. Але після тривалого «водіння за носа» Т.Соболик нам відмовила, мотивуючи тим, що хвилюється за безпеку дітей, і що батьки будуть проти. Звернення до начальника управління освіти Василя Миська ситуації не змінило. Ми також направляли лист до міського голови Олександра Супрунюка, але той його проігнорував. Зверталися й до начальника обласного департаменту освіти Олега Фасолі, проте безуспішно, бо такі питання мають вирішуватися на місцях.

Н.К.: – Два тижні ми своїми силами та за свій кошт вивозили з того захаращеного приміщення сміття: купи битого скла, склади різного мотлоху та ін. А коли ми вичистили ті авгієві стайні, то нам вказали на двері.

У цій ситуації найбільш образливо те, що хотіли зробити подвійну гарну справу – і Центр реабілітації відкрити за грантові гроші, і відремонтувати для школи аварійне приміщення з дірявим дахом, відсутньою підлогою, гнилими вікнами та обшарпаними стінами, яке і для потреб дітей стало б у пригоді.

Але по факту довелося орендувати приміщення у приватної особи і вкладати гроші у його ремонт.

-Скільки коштів передбачав грант і на що вони були витрачені?

О.М.: – Ми отримали 160 тисяч грантових коштів, які вклали у закупку матеріалів для ремонту та вмеблювання орендованого нами приміщення площею 65 квадратів на вулиці Набережній, 7а (по-вуличному – арт-хаус). Частина грошей також пішла на навчання психологів для роботи з нашими відвідувачами.

Варто зауважити, що у підготовку Центру було вкладено багато волонтерської праці. Ми та наші однодумці своїми силами робили ремонт. Естетичне оформлення стін, яке додало закладу особливо доброзичливої атмосфери, виконала місцева художниця Олена Янко.

Ми облаштували окрему кімнату для жінок, які постраждали від домашнього насильства, а також кухонний куточок. Жінки зможуть потрапити сюди навіть уночі, дублікат ключів ми плануємо передати правоохоронцям.

центр допомоги2

 -Незважаючи на те, що лише нещодавно відбулося відкриття: які перші кроки із наміченого вам вже вдалося зреалізувати?

О.М. – Насамперед хочу назвати людей, які вже на етапі запровадження зголосилися на співпрацю з Центром. Це Ірина Поліщук, фахівчиня Нетішинського управління соцзахисту населення. Керівник психологічної служби місцевого управління освіти Тетяна Захаревич. До речі, саме її ідеєю було найменувати заклад Центром відновних практик. Практичний психолог Оксана Артенюк. До нас звертаються фахівці з різних сфер, пропонують провести групові заняття з медіації, які використовуються для вирішення конфліктів, майстер-класи з арт-терапії, візажу, лекції на різні теми тощо. Ми розуміємо, що на голому ентузіазмі люди довго не працюватимуть, тому шукаємо кошти для компенсації їхньої роботи.

Наразі організовуємо круглий стіл з представниками соціальних служб та поліції. Маємо обговорити перебування у облаштованій нами кризовій кімнаті жінок, що постраждали від насильства у сім’ї. Швидше за все, у нас вони знаходитимуться до трьох діб, а далі, за потреби, будуть направлені у Хмельницький.

Є у нас своєрідна родзинка – бібліотека з книгами для саморозвитку. Відвідувачі можуть читати наші книги, а також ділитися з іншими власною літературою.

-Як плануєте «привести» до Центру учасників АТО? Ви ж не очікуєте, що вояки дружно юрбою підуть консультуватися з психологом?

О.М. – Ми зверталися до громадських організацій учасників АТО, запрошували їх долучатися до наших заходів. Узагалі це не мають бути типові консультації психолога. Лише у випадку, якщо людина звернеться саме за такою допомогою. У нас у планах цікаві та корисні заходи для всієї сім’ї. Це і різноманітні творчі заняття, і виготовлення виробів своїми руками, і сімейні фотосесії тощо.

-Судячи з ваших оголошень у ЗМІ та соцмережах, до Центру можуть звертатися усі охочі містяни?

О.М. – Безумовно, наші двері відчинені для всіх. Більше того, ми плануємо супутньо реалізувати ще один проект. Вже подали грант у посольство Канади. Якщо все складеться позитивно, це буде своєрідна бізнес-школа з фінансуванням кращих бізнес-планів.

-Про фінансування бізнес-планів вже чую не вперше. Пам’ятається, ви, пані Олено, як депутат міської ради, на одній із сесій подавали запит щодо можливого співфінансування з міського бюджету молодіжних бізнес-проектів. Яка подальша доля запиту, адже у колег по депкорпусу він знайшов підтримку?

О.М. – На жаль, корисні для міста і людей ініціативи у нас завжди обрубуються зверху. Нетішинським виконкомом було оприлюднено офіційну інформацію, в якій йдеться про те, що під час «дворових» зустрічей міського голови з мешканцями міста, молоді підприємці не проявляли у цьому плані активності, а отже, моя ініціатива недоцільна. Хоча насправді ситуація зовсім інша, адже мій запит активно обговорювався нетішинцями у соціальних мережах і мав цілу низку схвальних відгуків.

– Судячи з публікацій на офіційному сайті міста Славути,  тамтешня влада в особі міського голови Василя Сидора вбачає гарні перспективи щодо діяльності вашого Центру та обіцяє усебічну підтримку. Публікації про нетішинський Центр відновних практик були не тільки у місцевих ЗМІ, а й у всеукраїнській пресі. Натомість, з боку нетішинської мерії відчувається холодок. Можливо, це хибне враження?

О.М. – Безумовно, двері Центру відкриті не лише для жителів Нетішина, а й Славути та Славутського району. Тому на його офіційному відкритті були присутні заступники славутського мера. Міський голова Славути Василь Сидор запевнив, що підтримує такі ініціативи та без вагань підписав з нами меморандум про співпрацю. Вже й слова підкріпив справами – АТОвців зі Славути та району безкоштовно доправлятиме до Нетішина «соціальне таксі».

До прикладу – у Хмельницькому громадські активісти відкривають інформаційно-консультативний центр, то міська влада надає їм приміщення. Реакція нетішинського очільника на нашу ініціативу була передбачуваною: «Вам аби піаритись перед виборами», тому, очевидно, й перших осіб на заході не було.  Хоча до цього перший заступник нетішинського мера Іван Романюк обіцяв нам підтримку.

Незважаючи на упереджене до нас ставлення, ми все ж таки плануємо направити Олександру Супрунюку офіційне звернення щодо співпраці. Бо вважаємо, що особиста неприязнь чи амбіції не мають домінувати над інтересами Нетішина та його громадян.

-Розумію, що прогнозувати щось занадто рано, та все ж, якими ви бачите перспективи Центру відновних практик «Вільний простір»?

Н.К. – Наша мета – об’єднати однодумців, які досягли чогось у житті та можуть поділитися гарним досвідом з іншими, обмінюватися ідеями, допомагати одне одному.

Що стосується учасників АТО, то найбільша проблема – у сприйнятті або не сприйнятті реалій нашим суспільством. Тут є певні нюанси. З початком війни ми думали про одне – як забезпечити нашу армію усім необхідним – від озброєння, техніки, до одягу та харчів. У перші роки російського вторгнення ніхто не думав про психічні та моральні наслідки перебування на війні, про посттравматичні стресові розлади, про потребу у соціальній адаптації та психологічній реабілітації бійців. Ніхто не готував спеціально психологів – а це окрема фахова галузь. Сьогодні найважливіші саме ці моменти.

Ситуація зі шкільним приміщенням теж відкрила нам очі на те, як освічені люди, освітяни, сприймають наших захисників: «шанують героїв» на відстані, а пересікатися з ними в реальному житті «бояться».

У нас в Нетішині 260 учасників АТО, це 1 відсоток населення міста. Аби наші АТОвці не почувалися покинутими, ми облаштували їм простір для спілкування та усебічної підтримки.

Джерело – Руслана ЧЕРНЮК, Газета “Пост громадського контролю”, липень, №7 (127)