руслана2«Посту громадського контролю» – 10 років

Доля часопису складна та емоційна

Деталі – у публікації Газета “Пост громадського контролю”.

Вік газети – як і людський, і не збагнеш – де взявся. Це безупинний процес, який нагадує коло: не встиг завершити один номер, а в голові вже складаєш мікропазли наступного газетного числа.

Незважаючи на доволі поважний ювілей як для громадського часопису – не писатиму мемуари, бо на них цілого газетного номера не вистачить. Але, як би це банально не звучало – згадаю людей – без них апріорі жоден засіб масової інформації не здатен існувати.

… Спочатку у Нетішині з’явилась громадська організація «Пост громадського контролю» – як вимога часу, адже багато безчинств творила тогочасна місцева влада, і потрібні були якісь важелі супротиву, аби зупинити, або хоча б пригальмувати дерибан землі та бюджетних грошей. Члени цієї організації почали видавати листівку з однойменною назвою. Хто у ній писав – мені невідомо (хіба що за «почерком» здогадуюсь (!)), бо звісно, що власними прізвищами ті автори не послуговувалися. Той «Пост» дещо нагадував теперішній фейсбук – писали – хто заманеться, як заманеться і про що заманеться. Листівки не є засобом масової інформації, практично не регулюються законодавством і не мають бути професійними, отож порою зашкалювала безграмотність та недолугість. Такий «ПГК» я вперше побачила у грудні 2009 року (на той час я проживала в обласному центрі і нетішинським політичним бомондом практично не цікавилась).

Коли ж отримала пропозицію долучитися до випуску цієї газети, моєю першою умовою було її законодавче врегулювання, тобто, офіційна реєстрація та діяльність відповідно до чинного законодавства про інформацію та ЗМІ. Що і було зроблено. 31 травня 2010 року газета «Пост громадського контролю» отримала реєстраційне свідоцтво.

Часопис – це перш за все люди. Небайдужі. Ті, хто звертається з власним болем або просить написати про проблеми інших людей. Ті, хто коментує події чи ситуації або розповідає про надбання. І власне журналісти та дописувачі – автори, публікації яких бачить читач. Є й ті, хто «за кадром», але їхня робота не менш важлива – це технічні працівники.

У «ПГК» завжди було нелегко, адже людям зазвичай доводилося й доводиться суміщати цю роботу з основною, та й не кожному під силу писати суто на соціальну та громадсько- політичну тематику. Я, як редактор, щиро вдячна всім, хто бодай невеличку часточку себе вклав у творення газети. Пані та панове, ви увійшли в десятирічну історію «Посту громадського контролю»! Це журналісти Олена Лукін, Катерина Кравченко, Ольга Онісімчук, Наталка Яковлева, Олена Матросова, Катерина Мельник, Оксана Ратіч, Леся Боровець, Софія Теслюк, Людмила Михалєвська, активні автори Степан Назар, Петро Шелепало, Олександр Половко, Олексій Бурмич (нині покійний), верстальники Надія Ходак, Наталія Груша, Олена Калугіна, Марина Шанько. Якщо ненароком когось не згадала – не тримайте зла, все ж таки 10 років!

Звісно, є ще одна людина. За кулісами. Без якої точно не було б «Посту громадського контролю». Це приватний підприємець Валерій Преподобний, який взяв на себе фінансовий супровід часопису – отож завжди часточка читацьких подяк лине в карму саме йому.

Ми вдячні за співпрацю і великому другу та партнеру нашої газети – приватному підприємцю, колезі Вадиму Харченку.

… Різні періоди були у «ПГК», але жоден з них не видався легким, бо правди не любить ніхто, а вона в газеті завжди була оголеною й різкою. Усі 10 років газета перебуває в опозиції до чинної влади, ми з цього курсу ніколи не сходили і вважаємо його єдиним правильним для ЗМІ.

еля пост

На початку становлення було відчуття сидіння на пороховій діжці. Кожен намагався ткнути палицю в колесо, нерідко погрожували судами і пророкували життя газети «до виборів». А ще, наче крижаний душ, були випуски газет, сфабриковані опонентами під логотипом «ПГК». Тримаємо в руках «нашу газету», в якій на нас же вилитий бруд!

Далі був «активний воєнний стан» – 2012-2013 роки, коли по факту владу в Нетішині прибрали до рук «регіонали». Тоді нашу газету розпинали, як тільки могли. Не впевнена, чи все одразу згадаю, стільки всього відбувалося! «ПГК» постійно погрожували закрити. Газету виживали з приміщення, причому активними діями – до редакції вривалися прорегіонівські депутати, погрожували, лаялися, фотографували. Врешті їм вдалося витурити газету з приміщення у Торговому центрі. Забігаючи наперед, скажу – поки була така можливість, ми винаймали офіс, а далі змушені були перейти в онлайн-формат.

Наших журналістів відкрито та грубо виштовхували з засідань виконкому та сесійної зали. З нами намагалися вести інформаційну війну на шпальтах інших видань. Нам телефонували і відверто погрожували – прорегіонівські бізнесмени та московські попи. По місту розклеювали безглузді оголошення з моїм номером телефону, кілька років поспіль на мій мобільний телефонували у будь-яку пору доби та автоматично вмикали голоси із фільмів-страшилок.

Деякі «товариші-регіонали» мене в лоб запитували: «Що і скільки тобі Преподобний пообіцяв, що ти за таких обставин не залишаєш газету?». Така постановка питання мене зовсім не дивувала – лише вкотре переконувалася – Україна, вільна від московії, та керівництво державою і містом зокрема, без дерибану – це не про них.

А упродовж 2013 року була атака судами від двох прихильників регіонівської московщини. Було важко, а подекуди і бридко – з пузом до носа (була на великому терміні вагітності) доводилося відбивати їхні далеко не завжди адекватні атаки.

Саме тут варто згадати місцевих адвокатів Валерія Бойка та Сергія Волкова. Незважаючи на те, що в Україні практично не було (і немає) судової практики щодо ЗМІ, суди були виграні нами і я зі спокійною душею пішла народжувати…

Не дивно, що мені не вдалося знайти собі заміну на період декретної відпустки. Ніхто не хотів звалювати таку рутину на свої плечі. Вихід газети довелося тимчасово призупинити. Упродовж двох років ми випустили лише кілька екстрених номерів, а вже у 2015 році відновили вихід газети.

Це вже були інші часи. Майдан. Революція гідності. Загарбання Криму Росією та затіяна «братнім народом» війна на Сході України. Наче епоха змінилась та незмінними залишились недолугі керманичі, крадії та брехуни при владі.

Незважаючи на те, що мер був (і є) «майданівський», це йому не забезпечило індульгенцію за ігнорування інтересів містян та невиконання передвиборчих обіцянок.

Пригадую, до приходу у владу на крилах Майдану нинішній очільник міста позиціонував себе активним громадським активістом. Олександр Супрунюк полюбляв покричати з трибун, обзиваючи чинну владу пікантними словечками та вигукуючи облюбований ним крилатий вислів «Влада – це я!».

Але коли «Влада – це я» сталося, випробування цією владою пан Супрунюк, на жаль, не пройшов. Учорашній «правдолюб» перетворився на банального патрошителя людського бюджету, дерибанщика землі, лісових насаджень та історичних курганів.

Чи воює Олександр Супрунюк з незалежною пресою? Швидше з тим, хто фінансує вихід у світ цієї преси. Нинішній міський керманич дуже нагадує чинного президента. До екстазу полюбляв критикувати владу, поки сам нею не став, а тепер бубочка заскиглив, що не любить, коли його критикують.

Тож щоб менше було критики, пан Супрунюк намагається у міру можливості ігнорувати «ПГК». Скажімо, аби на власних прес-конференціях почуватися наче в теплій ванні з пелюстками троянд, він запрошує на такі аудієнції лише зручні для нього ЗМІ.

А ще його посіпаки час від часу викидають на ПГК та взагалі на міських активістів купки лайна у фейсбуці, при цьому ховаючи писки під вигаданими профілями.

Чому так складно пройти випробування владою? На це питання нехай відповідають ті, хто його не пройшов.

… У мене за плечима великий журналістський досвід – 24 роки у професії. Працювала на різних посадах – від кореспондента до редактора газети обласного центру. Озираючись на

10 років роботи саме у «Пості громадського контролю», можу чітко відповісти на запитання, чому прийшла саме у «ПГК», адже поруч на шальках терезів була посада редактора телерадіокомпанії у м.Хмельницький.

На той момент я втратила дуже близьку мені людину, і саме читачі «ПГК», які постійно звертались до газети з наболілим, допомогли мені забути про свої проблеми. Пропускаючи через серце чужий біль, я гамувала свій власний. Так і дотепер. Коли звертаються люди і ти можеш їх підтримати бодай добрим словом, відчуваєш, що день прожив не марно. У цьому і є суть журналістики особисто для мене.

І насамкінець. Усім багаточисельним читачам «Посту громадського контролю» я щиро дякую за те, що були і залишаєтеся з нами упродовж цілого десятиріччя. Пам’ятаймо: лише з Україною в серці ми здолаємо усі  негаразди! Миру всім та добра!

Джерело – Руслана ЧЕРНЮК, редактор, Газета “Пост громадського контролю” №5, травень

Фото з архіву ПГК